У Кракові вітражі можна побачити не лише у музеї, а й у костелах, громадських будівлях, театрах, кав’ярнях і навіть колишніх кінотеатрах. За багатьма такими роботами стоїть історія майстерні, яка почала працювати з 1902 року і перетворила вітраж із ремесла на важливий складник міського мистецтва, пише ikrakow.net.
Краківський заклад вітражів Станіслава Желенського (Stanisław Żeleński) пережив світові війни, смерть засновника, націоналізацію та зміну власників. Але разом із майстернею збереглася технологія, а витвори залишилися в архітектурі Кракова та десятків інших міст.
Як у Кракові з’явилася майстерня, що змінила історію вітража?
Навесні 1902 року у Кракові відкрилася майстерня професора Владислава Екельського (Władysław Ekielski) та Антонія Туха (Antoni Tuch). Спочатку це було лише 4 приміщення, але невдовзі маленьке підприємство захопило весь перший поверх кам’яниці Екельського на вулиці Вольській (Wolska).
Там використовували різні види скла:
- кафедральне;
- середньовічне;
- американське;
- опалесцентне;
- орнаментальне.
А ще за малюнками місцевих художників вирізали десятки дрібних деталей для майбутніх композицій. На такі вироби зберігався високий попит.
Особливості виробництва краківської майстерні
У малярні наносили фарбу, після чого деталі закладали до печі, де за високої температури фарба сплавлювалася з поверхнею скла й ставала стійкою до сонця, морозу та дощу. Готові елементи облямовували свинцевими смужками, виготовленими безпосередньо у майстерні. Для окремих ефектів використовували травлення та сріблення, яке після випалу могло давати золотисті відтінки.
Вже у перші роки роботи заклад отримав десятки замовлень для церков і світських будівель у Кракові, Львові, Жовкві та інших містах. А вітраж “Життя – короткий сон” (Vita somnium breve) за малюнком Юзефа Мегоффера (Józef Mehoffer) здобув золоту медаль на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у 1904 році.
Про те як Станіслав Желенський перетворив майстерню на виробництво
У 1904 році до товариства приєднався Станіслав Желенський – архітектор та урядовий будівничий при краківському старостві. Через 2 роки він перебрав заклад у власність, а у січні 1907 року вже зареєстрував нове товариство “Краківський заклад вітражів, художнього скління і фабрика скляної мозаїки С. Г. Желенський”.
З новим власником майстерня отримала можливість:
- працювати з дорожчим і якіснішим склом, імпортованим з Англії та Америки;
- виконувати великі замовлення для костелів.
Желенський залишив державну службу, набрався досвіду у закордонних майстернях і почав залучати до роботи польських митців. За художню частину відповідав Ян Буковський (Jan Bukowski), фігуральні композиції виконував Стефан Матейко (Stefan Matejko). Приходили й молоді художники та учні Академії образотворчих мистецтв і промислових шкіл.
Від печей до шестиметрової зали: нова майстерня Желенського
Новий масштаб потребував більшого приміщення. Відтак у 1906–1908 роках за проєктом архітектора Людвіка Войтички (Ludwik Wojtyczka) звели спеціальну двоповерхову кам’яницю, пристосовану до виробництва вітражів.
У приміщеннях розмістили:
- піч для плавлення свинцю й олова;
- склади скла та матеріалів;
- 3 газові печі для закріплення малювання на склі;
- 2 скляні майстерні;
- велику залу для художників;
- кімнату для травлення скла кислотами;
- бібліотеку з виданнями про світове вітражне мистецтво.
Окремо обладнали залу у 6 метрів заввишки з великим вікном, де замовники та проєктувальники могли оглядати роботи. Художникам виділили окремий поверх, де вони розробляли проєкти, а потім майстри реалізовували їх у склі.
Про те як Желенський увійшов у міське життя Кракова
Вітражі майстерні Желенського поступово вийшли за межі костелів і стали частиною світської архітектури. Їх замовляли для установ, готелів, театрів, кав’ярень, кінотеатрів і приватних будинків.
До переліку найвідоміших замовників увійшли:
- міська каса ощадності у Кракові – вітражі 1932 року за проєктом Юзефа Мегоффера;
- Музей технічно-промисловий у Кракові – роботи 1913 року за проєктом Войцеха Ястшембовського;
- театр “Багателя” (Bagatela) у Кракові – роботи 1918 року за проєктом Генрика Узембло;
- кав’ярня “Яма Міхалика” (Jama Michalika) – вітражі 1911 року за проєктами Кароля Фрича та Генрика Узембло.
Майстерня здобула міжнародне визнання: серед її нагород були золоті медалі на виставках у Парижі та Відні, а у 1907 році в Антверпені вона отримала Grand Prix і золоту медаль із хрестом. Саме через такі роботи, виготовлені у майстерні Желенського, вітраж став мистецтвом, яким милувалися не лише у костелах, а й на вулицях Кракова.
Війна, націоналізація і повернення назви
Друга світова війна не зупинила надовго роботу майстерні, але для родини цей час став важким випробуванням. У липні 1944 року власників заарештували нацисти. Нащадок засновника Адам Желенський опинився у в’язниці Монтелюпіх у Кракові, згодом його відправили до концентраційного табору Флоссенбюрг. Після завершення війни Іза Желенська у лютому 1945 року відновила роботу майстерні, а через півроку повернувся й Адам, якому пощастило вижити у таборі смерті.
Але майстерня протрималася недовго. За правилами нової політики у 1952 році її передали під примусове державне управління, а згодом націоналізували. У 1960-х роках заклад придбала спілка “Громада”, ще через 9 років власником стала “Реновація”, а назва та історичний статус майстерні поступово відійшли від родини Желенських.
Повернення почалося у 2000 році, коли заклад придбав Петро Островський. Спадкоємці родини Желенських погодилися на відновлення історичної назви та логотипа за умови збереження професійного рівня роботи та участі майстрів у виставках. Після цього майстерня навіть повернулася до історичних проєктів Станіслава Виспянського та Юзефа Мегоффера.
“Живий музей” Желенського: виготовлення сучасних вітражів
З 2004 року в історичній кам’яниці на алеї Зигмунта Красінського (Zygmunta Krasińskiego) працює Музей вітража. Його формат називають “живим музеєм”, адже відвідувачі можуть не лише оцінити представлені витвори, а й спостерігати за роботою майстрів.
Постійна експозиція представляє вітражі:
- Станіслава Виспянського;
- Юзефа Мегоффера;
- Войцеха Ястшембовського;
- Стефана Матейка.
Сучасна майстерня Желенського працює вже в інших умовах, але зберігає головне – ручну роботу зі склом. Проєктування й технічна підготовка стали точнішими, однак кольорове скло, малювання, випалювання та паяння оловом залишаються частиною виробництва. Саме поєднання давньої технології з сучасними вимогами й відрізняє сучасну майстерню від виробництва початку XX століття.
Майстерня Желенського та вітражний образ Кракова
За роки роботи майстерня Станіслава Желенського (Stanisław Żeleński) виконала замовлень на вітражі для 3000 будівель. Для Кракова вона стала місцем, де сформувалася власна школа вітража. Там працювали художники, учні та майстри скла, які вчилися один в одного й передавали досвід своїм учням. Завдяки цьому місто королів отримало не окремі роботи відомих митців, а традицію, яка пережила війни, зміну влади та кілька поколінь власників закладу.
А ще цей досвід зробив Краків одним із міст, з якими пов’язують світове мистецтво вітража. Майстерня зберегла давні проєкти й техніки та продовжила роботу у тому самому місті, де все почалося у XX столітті. Тому історія Желенського для Кракова – це не лише минуле, а й частина мистецького життя, яке не обірвалося.