У 1955 році у Кракові з’явився театр “Кріко 2” (Cricot 2), вистави якого не вкладалися у звичне уявлення про сцену. Для Польщі це був експериментальний заклад, який згодом став відомим далеко за межами країни. За “Кріко 2” стояв Тадеуш Кантор (Tadeusz Kantor) – польський режисер, художник і теоретик театру. Він не втомлювався ставити незвичайні експерименти й постійно вдосконалював власні методи роботи, пише ikrakow.net.
Кантор і Краків: незвичайний авангард
Цей театр радикально відрізнявся від того, що глядачі звикли бачити на сцені. “Кріко 2” створили польський режисер і художник Тадеуш Кантор (Tadeusz Kantor), художниця й скульпторка Марія Ярема (Maria Jarema), живописець і поет Казимеж Мікульський (Kazimierz Mikulski). Вони взяли назву довоєнного театру пластики Юзефа Яреми (Józef Jarema), але представили в іншому форматі.
Першою виставою експериментаторів стала “Каракатиця” (Mątwa) за твором письменника Станіслава Віткевича (Stanisław Ignacy Witkiewicz). Прем’єра відбулася у травні 1956 року в Будинку художників на Лобзовській вулиці (Łobzowska). Ця постановка одразу продемонструвала, що Кантор і його колеги не збираються просто переносити текст п’єси на сцену, а шукають свій незвичайний спосіб.
Про те, як Кантор ламав театральні правила
У 1961 році “Кріко 2” перебрався до середньовічних підвалів Галереї Кшиштофори (Galeria Krzysztofory), і це місце стало складником театру. Вистава могла початися ще до того, як глядач орієнтувався, де там, власне, сцена. Кантор не любив театральну “коробку”, яка відрізала акторів від залу.
У цьому й полягала відмінність Кантора – змінювати не декорації, а самі правила:
- актор і глядач не мали чітко відведених місць;
- реквізити (стара валіза, стілець, велосипед чи манекен) отримували власні ролі на сцені;
- сам Кантор втручався у дію під час вистав;
- на сцені зустрічалися професійні актори, аматори та глядачі.
Звичну театральну ілюзію режисер замінював присутністю людей і речей, бо вважав, шо вистава не має бути копією реальності. Так поступово сформувався характерний почерк “Кріко 2”, що згодом стало однією з причин, через які краківський театр почали сприймати як окреме театральне явище.
Від експерименту до власної театральної мови
У Кракові Кантор не боявся відмовлятися від вже перевірених театральних прийомів. П’єсу “У маленькому дворику” (W małym dworku) він перетворив на гру матерії, випадковості та автоматичних дій. А у “Божевільній і черниці” (Wariat i zakonnica) повністю відмовився від звичного сюжету та логіки. Замість історії про героїв на сцені працював абсурдний механізм, який руйнував будь-який сенс, традиції та здоровий глузд.
За кілька років зміни дійшли й самої форми вистав. “Красуні та павіани” (Piękności i bestie), поставлені у 1973 році, стали складником “Театру неможливого” (Theatre of the Impossible) – періоду, коли Кантор навмисно ламав звичну логіку театральної вистави. Змінювалися назви й театральні прийоми, але не основний принцип: Кантор не шукав остаточної форми. Одна театральна ідея могла швидко поступитися іншій, поки з кількох спроб не кристалізувався оптимальний метод.
“Мертвий клас” – мить, яку відчув весь світ
У листопаді 1975 року у Кракові вперше показали виставу “Мертвий клас” (Umarła klasa), яка викликала фурор. На сцені стояли шкільні парти, між живими акторами сиділи манекени, а сам Кантор ходив поміж виконавців як учитель, який проводив свій дивний урок. Режисер розповідав про власне дитинство, пам’ять і досвід покоління, яке пройшло через катастрофи ХХ століття.
Так у “Кріко 2” з’явився “Театр смерті” – головна художня концепція Тадеуша Кантора, створена на основі його особистих травм і досвіду війн XX століття. Там зникали межі між живими та мертвими, а головною рушійною силою ставала пам’ять.
Успіх не забарився, “Мертвий клас” визнали однією з найкращих вистав “Cricot 2”, яку показували у:
- Нью-Йорку;
- Римі;
- Нюрнберзі;
- Токіо.
До міжнародного успіху додалися й інші форми визнання. У 1976 році виставу екранізував легендарний польський кінорежисер Анджей Вайда, а у 1979 році “Мертвий клас” здобув американську премію “Obie Award”.
Чому Кантор вплинув не лише на театр?
Після успіху “Мертвого класу” Кантор взявся за нові ідеї. У виставі “Вєлополє, Вєлополє” (Wielopole, Wielopole) він поєднав родинні світлини, історію Першої світової війни та образи близьких людей. Минуле у нього виходило на сцену разом із акторами.
Цей принцип помітний і у виставах “Нехай помруть актори” (Niech sczezna artyści) та “Я ніколи не повернуся” (I shall never return here). Кантор упевнено формував постановки з того, що залишилося від людей, місць і подій.
Кантор і театр, який змінився після нього
Після виступу “Кріко 2” в Единбурзі німецький авангардист Йозеф Бойс (Joseph Beuys) попросив для своєї роботи двері будівлі та плакати театру. Німецька хореографка і засновниця театру танцю Піна Бауш (Pina Bausch) називала Кантора своїм учителем і надихалася його роботами.
У Польщі прийоми цього діяча згодом використовували режисери:
- Кшиштоф Лупа (Krystian Lupa) – один із найпопулярніших польських театральних митців;
- Кшиштоф Варліковський (Krzysztof Warlikowski) – відомий сучасними постановками класичних творів;
- Мая Клечевська (Maja Kleczewska) – польська театральна режисерка, яка працювала з класикою та гострими суспільними темами;
- Павел Пассіні (Paweł Passini) – звертався до історичної пам’яті та експериментальної сценічної форми;
- Ян Клата (Jan Klata) – відомий зверненням до польської історії.
Після смерті Кантора його незавершену постановку “Сьогодні мої іменини” (Dziś są moje urodziny) завершили й показали вже без режисера. На сцені спеціально залишили порожній стілець для автора.
Авангардний Краків поза відомими виставами Кантора
Про “Мертвий клас” згадують найчастіше, але “Кріко 2” не жив лише цією виставою. Кантор постійно вигадував нові сюжети. І хоча більшість цих постановок залишилася у тіні, вони не менш яскраво демонструють, наскільки далеко режисер був здатен відійти від звичних стереотипів.
Йдеться про вистави:
- “Де ті давні сніги” (Gdzie są niegdysiejsze śniegi) – представлена у Римі під час виставки Кантора;
- “Машина кохання та смерті” (Maszyna miłości i śmierci) – створена спеціально для престижної міжнародної виставки сучасного мистецтва “Documenta 8” у німецькому місті Кассель;
- “Весілля в конструктивістській та сюрреалістичній манері” (Ślub w manierze konstruktywistycznej i surrealistycznej) – робота з молодими акторами, яким Кантор пропонував самим вигадати сюжет;
- “Дуже короткий урок” (Bardzo krótka lekcja) – ще один результат зустрічей із молодими виконавцями з різних країн;
- “Лист” (List) – варшавський хепенінг, в якому семеро листонош пронесли містом лист заввишки 2 метри й завдовжки 14 метрів;
- “Панорамний морський хепенінг” (Panoramiczny happening morski) – акція біля Осєків, де видатний польський авангардний художник, скульптор і перформер Едвард Красінський у чорному фраку стояв на платформі у воді та “диригував” хвилями.
Кантор працював не лише у Польщі. У Баден-Бадені він залучав до гри німецьких акторів, у Бледі створював хепенінги для телебачення, а в Югославії зібрав міжнародну групу для “Театру невидимого”. Для “Кріко 2” то були не просто нові гастролі, Кантор постійно перевіряв, чи можна його метод перенести в іншу країну або за межі театральної сцени.
Cricoteka: авангард Кантора у Кракові
У місті королів після видатного режисера залишилися не лише світлини з відомих вистав. Він подарував Кракову цікаву систему, яка не дала театру перетворитися на музейний експонат. У 1980 році Кантор заснував у Кракові музейно-архітектурний центр “Крікотека” (Cricoteka), щоб зберігати речі, документи й записи “Кріко 2” та водночас продовжувати роботу з театральними ідеями. Спочатку “Крікотека” розташовувалася на Канонічій вулиці (Kanonicza), а у 2014 році перебралася до нової будівлі у Подгуже.
Там зберігаються:
- манекени;
- театральне вбрання;
- реквізит;
- світлини;
- відеозаписи й тексти Кантора.
Але цікаво те, що “Крікотека” продовжує “працювати” на театр Кракова. Там відбуваються вистави, приймає учасників фестиваль “Гра з Кантором”, охочі беруть участь у цікавих зустрічах та освітніх програмах.
Спадщина, яка не стала музейною
У день смерті Кантора – 8 грудня – актори “Кріко 2”, брати Леслав і Вацлав Яніцькі (Lesław i Wacław Janiccy) виходять на Канонічу вулицю в образах героїв “Мертвого класу”. Це жест вшанування пам’яті видатного режисера.
І у 2020-х роках до його театральних прийомів вдаються сучасні режисери, які по-своєму інтерпретують досвід роботи Тадеуша Кантора (Tadeusz Kantor) з предметами та сценічною реальністю. Саме тому “Кріко 2” для Кракова – не лише назва з історії театру, а й частина міської культурної пам’яті, яку високо цінують не лише актори.