У Кракові є місце, де відома історія почалася не зі сцени чи облаштованого клубу. Її витягнули з-під вугілля та сміття. Навесні 1956 року гурт молоді отримав підвал у Палаці “Під Баранами” (Pałac Pod Baranami) – історичній будівлі на Ринковій площі Кракова (Rynek Główny). Вони шукали простір для зустрічей, розмов і творчості, пише ikrakow.net.
Ніхто тоді й гадки не мав, що слава цього місця переживе своїх засновників. Були лише порожній простір і прагнення студентів зробити його незвичайним. Саме так почалася історія легендарної краківської “Пивниці під Баранами! (Piwnica pod Baranami) – кабаре, де збиралися талановиті поети, художники, співаки й танцюристи.
Підвал, з якого почалася легенда
Навесні 1956 року кілька молодих людей у Кракові шукали місце, де можна було б влаштовувати цікаві зустрічі. Краківський культурний центр (Krakowski Ośrodek Kultury) віддав їм приміщення під Палацом “Під Баранами” (Pałac Pod Baranami). Замість облаштованого клубу активісти отримали темний підвал, але це не вплинуло на їхній ентузіазм.
Відомі лідери того часу:
- Пйотр Скшинецький (Piotr Skrzynecki);
- Кіка Леліцінська (Kika Lelicińska);
- Йоанна Ольчак (Joanna Olczak);
- Барбара Навратович (Barbara Nawratowicz);
- Броніслав Хромий (Bronisław Chromy);
- Кшиштоф Пендерецький (Krzysztof Penderecki).
Вони тягали кошики з уламками, розбирали стіни й працювали при свічках. Для сцени використовували постаменти, на яких раніше стояли бюсти соціалістичних лідерів. Так у приміщенні, яке спочатку було лише скромним куточком для зустрічей, поступово сформувався простір для майбутніх виступів.
Як клуб перетворився на кабаре?
Спочатку “Пивниця під Баранами” більше нагадувала дискусійний клуб, ніж сцену. Там вели розмови про літературу, кіно та мистецтво, невимушеності сприяло й те, що неподалік працювала невелика таверна. Учасникам клубу вино продавали дешево, іноді навіть у кредит. Однак гроші на облаштування швидко закінчилися. Крім того, давалися взнаки не лише фінансові проблеми, бо частина відвідувачів прагнула іншого формату для клубу.
Один з ініціаторів Пйотр Скшинецький (Piotr Skrzynecki) наполягав на кабаре, через що навіть посварився з керівництвом і був виключений із клубу. Проте ідея не зникла, її підтримали місцеві актори, так що згодом Пйотр повернувся, і спільними зусиллями активісти таки організували перший вечір. Були свічки, дешеве гаряче вино, музикант Ришард Фішбах (Ryszard Fischbach) грав на гітарі, а танцівниця Ванда Щука (Wanda Szczuka) виконувала танець “Північний”. Не всім сподобалося, але старт відбувся.
Про те, як створювали світ кабаре
Пйотр Скшинецький поступово став людиною, без якої вже було неможливо уявити Пивницю. Він зустрічав гостей, представляв акторів, легко змінював хід вечора під час виступів, коли бачив у тому необхідність. Його впізнавали на вулицях Кракова: зупиняли, віталися, цікавилися новинками.
Поруч із ним працювала Яніна Гарицька (Janina Garycka), яка відповідала за літературну частину вечорів. Вона шукала тексти у бібліотеках, архівах і старих книжкових зібраннях, потім перетворювала матеріал на основу для програм. Її квартира на площі “На Гроблях” (Plac Na Groblach), де вона жила зі Скшинецьким, стала одним із місць, де формувалася вся майбутня програма Пивниці.
Для вечорів Гарицька знаходила:
- поезію – тексти, які можна було читати зі сцени;
- уривки з енциклопедій – несподівані цікаві факти для частини програм;
- газетні курйози – реальні історії у новому звучанні;
- забуті літературні твори – щоб давня проза поверталася з невідомості.
Саме такий підхід сформував оригінальне поєднання серйозних текстів, абсурду та гумору, що стало особливістю кабаре. Скшинецький відповідав за спілкування з відвідувачами, Гарицька – за матеріали, і разом вони винайшли спосіб, за якого могли постійно змінювати програму протягом вечора непомітно для глядачів.
Митці, які створили голос Пивниці
У 1960–1970-х роках на сцену “Пивниці під Баранами” виходили різні митці. Одні працювали з музикою, інші – з театром, літературою чи образотворчим мистецтвом. Пивниця давала їм перший майданчик і старт, чим більшість скористалася.
Серед найвідоміших митців, які стали легендою клубу, були:
- Ева Демарчик (Ewa Demarczyk) – співачка, одна з найвідоміших виконавиць Пивниці;
- Зигмунт Конєчний (Zygmunt Konieczny) – композитор, який працював над музикою до її пісень;
- Веслав Димний (Wiesław Dymny) – письменник, актор, сатирик, поет і художник;
- Ян Канти Павлушкевич (Jan Kanty Pawluśkiewicz) – композитор і музикант;
- Гжегож Турнау (Grzegorz Turnau) – співак, композитор і автор пісень;
- Яцек Войчицький (Jacek Wójcicki) – актор і співак.
У підвалі також влаштовували художні виставки, де свої роботи демонстрували Казімеж Вішняк (Kazimierz Wiśniak), Кристина Захватович (Krystyna Zachwatowicz) та інші митці. А одним із найвідоміших номерів кабаре стало есе Лешека Колаковського (Leszek Kołakowski) “Що таке соціалізм?”, яке через цензурні обмеження не могли офіційно надрукувати. Так у підвалі поступово стиралася межа між кабаре, літературним вечором і мистецькою виставкою.
“Чорні янголи” та мистецтво всупереч цензурі
На початку 1960-х років Ева Демарчик (Ewa Demarczyk) виходила на сцену з “Чорними янголами” (Czarne anioły) і перетворювала текст на драматичну сцену. Музику до композиції написав Зигмунт Конєчний (Zygmunt Konieczny), а їхня спільна робота стала одним із прикладів нової польської літературної пісні. Крім “Чорних янголів” лунали також “Великий вальс Брілланте” (Wielki walc Brillante) та “Карусель із Мадоннами” (Karuzela z madonnami) – пісні, які визначили нову манеру сценічного виконання.
Для комуністичної влади така форма мистецтва була незручною, бо учасники Пивниці:
- не поспішали підганяти тексти під вимоги цензури;
- обходили офіційні правила за допомогою гротеска й сатири.
Тому діяльність Пивниці неодноразово забороняли. Проте митці уперто поверталися, добивалися дозволів, знову готували програми. Відтак підвал поступово здобув репутацію місця, де цензурні межі можна обходити не прямим протестом, а мовою мистецтва. Там навіть спосіб виступу став формою непокори. Не обов’язково було читати політичний текст, щоб чиновник зрозумів натяк. Вистачало поєднання абсурду та сатири або пісні, яка не вкладалася у визначені межі. Найкраще описав тодішню Пивницю Пйотр Скшинецький, коли сказав про “острів у морі жорстокості, сірості, дурості, лиходійства, цинізму та нетерпимості”.
Час, коли Пивниця вийшла на вулиці Кракова
Скшинецький прагнув залучити до нестандартної творчості “Пивниць під Баранами” все місто: переконував чиновників, акторів, знаходив для проведення вистав незвичайні місця. Його зусиллями поступово вулиці, площі, замки та історичні будівлі Кракова перетворилися на сцену.
Найвідомішими заходами Пивниці були:
- бал у замку Неполоміце (Zamek Królewski w Niepołomicach) на честь 20-річчя Пивниці у 1976 році;
- реконструкція в’їзду князя Юзефа Понятовського (Józef Poniatowski) до Кракова, проведена у 1980 році;
- бал у Суконних рядах (Sukiennice);
- Паризька ніч на вулиці Флоріанській (Floriańska), влаштована у 1990 році.
Так “Пивниця під Баранами” поступово змінювала не лише власну сцену, а й смаки краків’ян. Місто могло на кілька годин перетворитися на декорацію вистави: князь в’їжджав у місто, а старі площі приймали бали. Актори вже не чекали глядачів, а самі виходили до них на вулиці Кракова. І люди охоче підтримували цю ініціативу, на заходи з нетерпінням чекали і до підготовки долучалися.
Чому легенда пережила Скшинецького?
Коли Пйотр Скшинецький пішов у засвіти у 1997 році, краків’яни побоювалися, що разом із ним піде й епоха “Пивниці під Баранами”. Проте цього не сталося. Марек Пачула (Marek Pacuła) продовжив роботу Пивниці, там стали виступати вже нові покоління акторів. Бо заклад вже мав власні традиції, туди приходили, щоб поєднати музику, театр, сатиру, поезію та міське життя.
Саме тому “Пивниця під Баранами” стала складником богемного Кракова. Її довголіття пояснюється не одним іменем, а здатністю щоразу впускати у цей простір нових людей, тексти, музику та ідеї. Підвал пережив своїх засновників, програми та публіку і вийшов на зовсім новий рівень.
У чому полягає феномен “Пивниці під Баранами”?
Про “Пивницю під Баранами” писали книги, їй присвячували фільми, а митці, пов’язані з кабаре, неодмінно згадували про нього у своїх мемуарах. Зокрема Лєшек Длугош, який роками виступав у Пивниці, написав аж 2 книги. І показовим є те, що пам’ять про цей клуб не залишилася у минулому.
У 2020-х роках у Пивниці проводять концерти та сольні виступи, про кабаре-шоу знають навіть туристи, і більшість прагнуть туди потрапити. Так що феномен “Пивниці під Баранами” полягає у тому, що вона вже сприймається як невіддільна частина самого Кракова – його мистецтва, богемного життя та культурної історії.